Одні плакали, інші обіймались, хтось вже відкрив шампанське і роками вистояну дідову горілку… Були квіти, усміхнені діти, матері та дружини із сльозами радості на очах і ці закурені війною очі солдат, які ні з чим не можна порівняти. Вони вижили, але далеко не всі… Бо за два місяці на неоголошеній війні в Донбасі, під безкінечними обстрілами, в крові побратимів та серед смертей друзів додому з “Дороги смерті” з третього резервного батальйону не судилось повернутись щонайменше 7 вінничанам. В тому числі буквально за дві години до омріяної відпустки 16-го числа під час стрільб із гранатомета біля селища Золоте загинув майор Олександр Каплінський із Вінниці… Його колегу — майора Боженка в понеділок 17-го мали виміняти з полону на сепаратистів по схемі 17 на 17, але козаки просять за нього чималий викуп. За різними версіями від 10 до 35 тисяч доларів, які копійка до копійки вже не перший день збирають по всій Вінниччині родичі офіцера та, навіть, школярі на своїх вуличних концертах. Але про все це засмальцьовані війною хлопці говорили вже після обіймів із матерями, дружинами та дітьми, яких бачили востаннє ще перед відправкою на фронт у вересні…

– Чекаю тата! Він вже тут на рідній землі! Передзвонювались як тільки була вільна хвилина. Коли був поза зоною — молились за нього всією родиною. Дуже хвилююсь, бо я ладна задушити його в обіймах, – розповіла донька рядового із Погребища.

А бійця Романа із позивним “Добрий” вітав син Савелій та дружина:

– Все буде добре — я живий! Дякую, що дочекались! Я вас люблю більша за все на світі, – звучало в родинному колі.

Водночас, поряд після здачі бойової зброї обіймались друзі та однокласники, ділились першими враженнями від мирної Вінниці та спогадами ще про вчорашню війну:

– Нас одягли на передову тато з мамою і волонтери! Від “Бджілок” приїздив вантаж, від «33-го каналу»… А держава дала лише старі автомати і послала на танки!, – не приховували емоцій фронтовики. – Але це вже не війна піхотинців, а зовсім інша бійня… Було важко, було страшно, є загиблі, зниклі без вісті, купа поранених… Кажуть, Петю Стуса минулого тижня віддали з полону. Але ми вистояли і тут серед нас мабуть всі герої хто не відступив, не здався, не побіг додому. Дуже образливо було, коли не давали команду в бій і навпаки – коли за воду і макарони поклали 22 борти бронетехніки і десятки хлопців зі нших підрозділів. Ми навіть не знаємо скільки їх там залишилось в згорілих бронемашинах, що їхали нас рятувати, поїти, годувати. Хто давав ці дурні накази? Хто їх послав на смерть за 70 літрів води? Хто сказав йти на прорив і класти життя на Бахмутці? Ми хочемо почути хоч каплю правди…

Хочете знати як виходив 32-й “клапан” із блокади запитайте в Андрюхи Ліпського — він ГЕРОЙ і його обіцяли представити до ЗІРКИ ГЕРОЯ УКРАЇНИ! Бо це він пішов до козаків у заставу та домовлявся про коридор життя!

– Я кадровий офіцер, але воюю як рядовий. І тоді ситуація була така — нас знищать чи маємо вийти самі! Я домовлявся як міг, із Києва в той день дзвонили генерали, із Вінниці — Гройсман…, – розповів Андрій, що нині перебуває в шпиталі на лікуванні. – У отамана їхніх козаків Козіцина мені повірили, хлопців випустили навіть із зброєю, хоча ми до останнього думали про засідку і що нас в цьому коридорі всіх покладуть. Мене взяли в заручники як гарантію. Вже можу сказати, що Козіцим подарував мені папаху, обіцяв 4 тисячі доларів “оклад”, дарував з ходу БМВ Х-6, щоб я перейшов до нього на службу. Я відмовився — хотіли розстріляти! Але пару їхніх командирів сказали, що пацан-укроп, тобто я, своє слово стримав і його треба відпустити. Йшов у ночі 22 кілометри до своїх мінними полями, мав із собою лише дві сигнальні ракетниці та дві гранати. Довелось прориватись із боєм через їхню кулеметну “точку”. Зірвав пост, відібрав зброю, вийшов до своїх… От і весь мій подвиг! Один генерал після цього сказав: “Синок, тобі світить Зірка Героя! Але я лежу в шпиталі та про Зірку не думаю. В мене інша радість — мої хлопці з 32-го та інших “клапанів” ПОВЕРНУЛИСЬ! Тільки наш друг Сашко із Крижопільщини мріяв на Новий рік бути вдома і пустити в небо салют із петард за всіх загиблих хлопців… Його не стало і салют по ньому тепер готуємо ми… Спочивайте з миром брати!

І таких історій про геройські вчинки простих бійців та часом безглузді команди йти на смерть за каністру води з само вівторкового ранку під частиною 3008 можна було почути десятки. Бо в кожного із цих 500 солдатів, яких Вінниччина у вересні відправляла на війну із полігону в Тютьках, тепер своя історія війни і порятунку. Може колись про ці два пекельні місяці на Бахмутці на “Дорозі смерті” режисери знімуть фільм, правдивий, справжній, для їхніх дітей та внуків… Щоб пам‘ятали, щоб не забули тих солдатів та офіцерів, які навічно залишились молодими в згорілих бронемашинах, розбитих “Градами” бліндажах, лісосмугах і окопах…

Коли верстався номер стало відомо, що в середу на 11.00 у Вінниці планується похорон старшого офіцера групи бойової та спеціальної підготовки вінницької військової частини 3008 Нацгвардії, майора Олександра Каплінського, який загинув 16 листопада буквально за дві години по виведення підрозділу із зони АТО. Вічна пам‘ять… Герої не вмирають!

Фото Сергія Хіміча

Автор: Роман Ковальський