Марія Довжик “Хтось має це робити”. Інтерв’ю з волонтеркою та керівницею “Ветеранського простору”
Коли ви почали волонтерити?
Наприкінці 2014 року.
Як так склалося? З чого це починалося?
Я мала час і бажання допомогти нашим військовим. Я волонтерила при ВМКЦ Центрального регіону. Потім була величезна перерва у зв’язку з народженням дітей. Було складно з двома маленькими дітьми ходити в госпіталь. Крім того, на той час було таке упередження, що держава справляється сама, поранених стало значно менше. І можна розслабитися. Таке відчуття “розслабленості” було до 2022 року.
Чим ви займалися у цивільному житті?
Працювала на роботі. Ким – не розповім. Але це ніяк не пов’язано із цим напрямком, яким займаюся зараз.
З 2020 року я працювала у “Ветеранському просторі” комунікаційною менеджеркою. З початком повномасштабного вторгнення взяла на себе обов”язки в.о. директора “Ветеранського простору”. І, як і всі свідомі українці, поєднувала статутну діяльність разом з допомогою ЗСУ.
Розкажіть більше про “Ветеранський простір”. Хто може до вас звертатися? З якими запитами?
“Ветеранський простір” – це центр допомоги ветеранам, членам їх сімей, членам сімей загиблих, безвісти зниклих, полонених військовослужбовців. З початком повномасштабної війни ми розширили коло отримувачів послуг. Якщо раніше це були лише ветерани і члени їх родин та родин полеглих, то зараз ми розуміємо, що в своїй переважній більшості всі відвідувачі простору – повернулися на війну і стали діючими військовослужбовцями.Їх родини необхідно підтримувати, вони чекають своїх рідних з війни, переживають, можливо, найскладніші часи в своєму житті. Коли військовослужбовці приходять в Простір – вони можуть тут отримати послуги фізичної реабілітації, вони можуть проконсультуватися з психологом, також у нас можна отримати юридичні послуги.
Чи відправляєте ви зараз на фронт гуманітарну допомогу?
Упродовж останнього року і двох місяців – ми допомагали автомобілями, дронами, тепловізорами, різним спорядженням, продуктами харчування, одежею, взуттям і так далі. Ми змогли підтримати оборонців лише завдяки людям, які донатили та приносили все: від макаронів до матраців, пауер банків, ноутів, касок і решти важливого для наших захисників. Станом на зараз ми продовжуємо цю діяльність вже менш масштабно. Зараз ми більше акцентуємо увагу на статутній діяльності “Ветеранського простору”, тому що вона не менш важлива.
У вас є ще один напрямок діяльності. Ви регіональний представник уповноваженого з питань безвісти зниклих осіб за особливих обставин Олега Котенка у Вінницькому регіоні. Розкажіть про цей напрямок роботи? У чому він полягає?
Регіональні представники, такі як я, є на місцях для того, щоб допомагати рідним, які переживають почуття, які ні з чим не порівняти, адже вони взагалі не знають, де їх рідні і що з ними. І тут важливо підказувати: від алгоритму дій (що робити, куди звертатися, яка інстанція чи державна структура за що відповідає), до кого звертатися з тим чи іншим питаннями. Рідним важливо бути почутими і в цьому випадку я зможу допомогти скоординувати людину. І кожен раз при кожній зустрічі постійно повторюємо, що не варто нічого публікувати, що стосується безвісти зниклих осіб, тому що це може нашкодити зниклому.
Вас призначили наприкінці серпня минулого року на посаду регіонального координатора. Скільки за цей час осіб до вас звернулося?
Про цифри ми не говоримо, тому що вони дуже різні, весь час змінюються. І це різні категорії осіб, із різними запитами.
Навіть сьогодні з самого ранку ви відповідали на складні запитання людини, яка шукала свого зниклого родича. Звідки берете ресурси на роботу із такою категорією осіб?
Хтось це має робити… Я дуже сподіваюся, що тим чи іншим чином допомагаю рідним. І допомогти хоча б одній людині принаймні в такій важкій ситуації не відчувати себе самотньою – вже багато чого вартує. Дуже рідко наші історії – зі щасливим кінцем. За 8 місяців роботи у цьому напрямку історій з хепі-ендом – всього 5-6. Але це круто, коли можна зателефонувати людині, привітати її з поверненням. Це добре, коли можна допомогти друзям повернути рідну людину і з почестями поховати. Це найменше, що ми можемо зробити. І якщо нам це вдається – то чому б і ні.
Ваш чоловік військовий?
Так. Але про це ми не будемо говорити.
У вас на роботі бігає двоє малюків 5 і 7 років. У вас не було думки на початку повномасштабного вторгнення виїхати із ними на більш безпечну територію, за кордон?
Ні. Це якось дивно для мене. 24 лютого я мала їхати на стратегування ветеранських просторів до Києва. Зранку ми зрозуміли, що вже ніхто нікуди не їде. І перша думка, яка у мене була: “А садочки працюють?”. Садочки не працювали. І друга думка була: “Окей. Хто може побути з моїми дітьми? Бо мені треба їхати і щось робити”. Оце єдина думка, яка в мене була – “їхати і щось робити”. Думки щодо виїзду за кордон взагалі не було. Це історія взагалі не про мене, не про мою родину.
Який внесок волонтерів і волонтерського руху у перемогу України? Ваша думка.
Якби не волонтерська спроможність нашого народу – хтозна, наскільки гіршою була би ситуація нині на фронті. Я на 100% впевнена, що гірше. Волонтери і ті люди, які не втрачають мотивації далі підтримувати військо і допомагають – це круті люди. Я рада, що з початком повномасштабної війни ще більше українців долучилося до волонтерської спільноти, до допомоги як ЗСУ, так і цивільному населенню. Я дуже рада, що люди, які виїздили і виїздять за кордон – не сидять, склавши руки, а також допомагають. І мені здається, що на Вінниччині взагалі найкрутіші волонтери.
P.S. Більше про послуги у “Ветеранському просторі” – на їхній сторінці у Фейсбук.
Контакти гарячої лінії регіональної координаторки уповноваженого з питань безвісти зниклих осіб за особливих обставин у Вінницькому регіоні – 093 570 06 01, 097 72 32 797
