«Потрапляли під обстріли, на мінне поле та окуповану територію, але ніщо нас не зупинить»: Анна Заніздра розповіла про волонтерську діяльність
10 днів удома – для формування нового вантажу – і знову туди, де чекають, де точаться бої. За таким розкладом молода жінка живе ось уже другий рік. Ця розмова з Анею відбулась саме напередодні її 51-ої поїздки на передову. Каже, війна увірвалася у її сни, ятрить душу, але й змушує продовжувати діяти, щоб зупинити та дати можливість дітям жити під мирним небом.
До великого вторгнення Анна Заніздра займалась бізнесом і разом із чоловіком спокійно плекала двійко синів – 11 та 14 років. Та вже перший день російського наступу змінив їхнє життя докорінно. Жінка згадує його зі здриганням серця. Розповідає, коли було влучання рекети по рідній Калинівці, дітки переживали це жахіття вдома самі. Власне це й стало тим тригером, який спонукав її переглянути пріоритети та долучитися до волонтерства. «Діти не мають жити у війні, тож маємо зробити все можливе, аби наблизити Перемогу», – вирішила у ті хвилини пані Анна.
Швидко знайшлось і коло однодумців. Передусім звернулася до Володимира Морозова – голови відокремленого підрозділу Української спілки учасників бойових дій та волонтерів АТО. З ним від початку і дотепер доставляє вантажі за запитом військових на різні напрямки лінії фронту.
«Шість автомобілів вже доставили для військових, а ще Старлінки, Бандера павер, квадрокоптери, оптику для снайперських гвинтівок, тонни провізії… Всього й не перелічити. Втім, нічого не було б, якби не ентузіазм мешканців громади. Жигалівка, Пиків, Новий Пиків, Дружелюбівка, Калинівка, Вінниця – це лише невеличкий перелік населених пунктів, в яких люди активно долучаються до збору допомоги для наших Захисників та Захисниць. Значною є підтримка й з-за кордону», – розповідає Анна Заніздра. За її словами, без синергії зусиль згуртованої команди не було б і великих справ.
«Втоми у нашої команди немає. Навпаки ті люди, які з нами співпрацюють, ще з більшим натхненням почали шукати допомогу. Адже побачили наскільки це важливо, – ділиться волонтерка. – А ще сили працювати далі додає вдячність, яку бачимо в очах вояків. Вони часто передають нам і невеличкі подарунки: шеврони, сухпайки тощо. Я сама вже назбирала невеличку колекцію таких воєнних сувенірів. Є ідея навіть створити виставку, але це не зараз, а коли буде Перемога».
А на тепер у Анни життя розписано ледь не по хвилинах. За постійними турботами про вояків не вистачає часу на страхи. Хоча, зізнається, підстави були й досить серйозні. У дорозі потрапляли і під обстріли, і випадково заїжджали на окуповану територію, але найбільше натерпілися, коли застрягли на мінному полі.
«Уявляєте, немає зв’язку і ми розуміємо, що до нас ніхто не вийде, бо навіть не можемо скинути свою геолокацію. На щастя, нагодилися хлопці, які підвозили на позиції боєприпаси. Якби не вони, лише Бог знає, що сталося б. Тепер дружимо й зі своїми рятівниками, – посміхається жінка. – А взагалі ми не ділимо вояків на не-і на-вінницьких. Вони ж бо роблять спільну справу. Та це й неможливо за того «сарафанного радіо», яке діє на війні. Про нас переповідають, на нас виходять, просять, – і ми допомагаємо, як і чим можемо. Наразі у нас є вже більше 20 бригад, до яких їздимо».
У тих поїздках пані Анна надбала і свій особливий позивний – Обнімашка. Зізнається: «Коли я бачу наших героїчних Захисників, то перше бажання – їх усіх по-материнськи обійняти, розпитати, розрадити. Вони ж за це дали мені позивний Обнімашка, яким безмежно пишаюся».
А ще жінка пишається своїм чоловіком, який підтримує її в усьому, бо так само возить допомогу військовим, та дітьми, які терпляче сприймають їхні часті відрядження.
«З дітворою у нас уже є звичай, коли ми маємо їхати, то всі обіймаємося, цьомаємося і чекаємо повернення додому, – каже пані Анна. – Але найбільше чекаємо Перемоги, коли всі вояки зможуть повернутися додому живі та здорові».
