У Вінниці попрощалися з Андрієм Жуковським, який загинув, прикриваючи побратимів
У Вінниці 23 жовтня відбулося прощання з військовослужбовцем Андрієм Володимировичем Жуковським, який мав позивний «Монах». Як повідомили у міській раді, офіцер загинув 19 липня 2026 року поблизу міста Лиман Краматорського району. Церемонія прощання розпочалася о 12:00 за адресою: вул. Генерала Арабея, 1, у VIP-залі міської ритуальної служби. Чин поховання відбувся о 13:00 на Алеї Слави Сабарівського кладовища.
Андрій Жуковський народився 27 січня 1975 року в сім’ї кадрового військового. Невдовзі батька перевели по службі до Вінниці, де й минуло дитинство та юність Андрія. У місті він закінчив загальноосвітню школу №33 та вступив до навчального закладу, прагнучи стати рятувальником, однак через життєві обставини був змушений залишити навчання. Тривалий час чоловік працював за кордоном, а після повернення на Батьківщину став співзасновником СТО, де й трудився до початку повномасштабного російського вторгнення. У нього залишилися дві доньки.
На початку повномасштабного російського вторгнення Андрій Жуковський добровольцем став на захист України. У лавах 120-ї окремої бригади Сил територіальної оборони він пройшов шлях від солдата до молодшого лейтенанта та обійняв посаду командира зенітно-кулеметного взводу. За його плечима – оборона Києва та найгарячіші точки Донеччини.
За мужність та відданість справі офіцер отримав чимало високих нагород, зокрема «Золотий хрест», «Хрест пошани», нагрудний знак «За сумлінну службу», а також медалі «За поранення» та «Незламним героям російсько-української війни». Герою назавжди залишився 51 рік.
За повідомленням міської ради, у своєму останньому бою Андрій здійснив подвиг: прикриваючи відхід підрозділу, він вистріляв увесь боєкомплект і ціною власного життя врятував побратимів. З тієї позиції не повернувся лише він.
Рідні полеглого воїна розповіли про нього так: «Він бився наче лев і не збирався віддавати ворогу ні крихти нашої землі. Прагнув захистити людей від жахіть війни та повторення Бучі».
Донька Юлія згадує батька як люблячу й турботливу людину: «Ми завжди відчували його міцне плече, він підтримував і надихав нас, вмів підбадьорити у важку хвилину. Мав веселу вдачу, любив жартувати. Його хист рятівника найяскравіше проявився під час війни. Батько знайшов у службі своє справжнє покликання. Він повсякчас опікувався побратимами. Його поважали і як командира, і як людину з великим серцем. Тато дуже хотів продовжувати службу й після завершення війни».
Міська рада висловила співчуття рідним і близьким загиблого.
