Якщо ми почали перевіряти і досліджувати запаси, зроблені на час карантину, навряд чи нам вдасться оминути пакети, а то й мішки з гречаною крупою

Чомусь саме її українці скуповують першою.

Втім, і до появи covid-19 у нашого народу з гречкою склалися особливі, певною мірою навіть інтимні стосунки – не дарма навіть кохатися українці чомусь скачуть саме до неї, а не до посівів пшениці чи жита.А ще й образливе прізвисько “гречкосії”. І купівля голосів на виборах – теж, неодмінно, “за гречку”.

І це при тому, що батьківщина гречки – далекі від України Гімалаї та Тибет. Саме мешканців тих країв першими почали смакувати темним насінням рослини, що є далеким родичем ревеня. Так-так, гречка не є злаковою культурою і до зернових її зараховують так би мовити “за компанію”. Тибетці, а за ними й китайці, корейці, японці і зараз сприймають гречкані зерна швидше як насіння, яке частіше просто додають до борошна іншого походження – для кольору чи смаку.

Використовувати гречку не як доданок, а як головний інгредієнт у стравах, робити з неї каші, а потім і хліб першими навчилися мешканці степу – кочові і напівкочові іраномовні племена, відомі нам під назвою саків. Саме в могильниках саків на Алтаї знайдені найдавніші археологічні свідчення вживання гречки у їжу. Чому вона так сподобалася кочовикам – здогадатися не важко, адже її вирощування не вимагало такої ретельної обробки землі, як злаки, зростала гречка навіть на поганих ґрунтах, а при необхідності нею можна було годувати й худобу, яка для скотарів була все ж головним багатством.

В саків гречку запозичили споріднені з ними народи – сармати і скіфи. За їхніми посередництвом вона зрештою потрапила і до України. Вчені стверджують, що її вирощували і їли мешканці Немирівського городища, розкопаного у Вінницькій області. Жили у ньому сколоти або ж “скіфи-орачі”, якщо вживати назви, використані Геродотом. Деякі вчені вважають їх саме скіфами, деякі – пращурами слов’ян, а можливо населення городища взагалі було змішаним.

Навіть тоді, коли скіфів з причорноморських степів витіснили сармати, а тих – гуни і тюрки, прибульці запозичили чимало навичок попередників, зокрема й “гречкосіяння”. Ба більше – завдяки тюркським племенам болгар ця культура поширилася і на захід, і на північний схід, і певний час саме їх, а зовсім не греків, вважали її першовідкривачами. Висловлювалися й припущення, що саме гуни та болгари принесли гречку з Алтаю (звісно, до відкриття археологами сколотських і сарматських старожитностей).

Саме тому народилися й інші версії походження назви “темних зерен”. Від дієслова “гріти” – адже зазвичай зерна прожарювали і варили, вживаючи як гарячу кашу. Або ж від імені чимось схожих на них плодів гірчиці, які в свою чергу отримали назву за свій гіркий смак (гречані зерна, втім, теж трохи гірчать). Втім, до єдиної думки вчені так і не дійшли.

З іншого боку, гречка має і кілька інших назв. Італійці і французи іменують її “сарацинським зерном”, чехи – “поганським”, на Піренейському півострові називають “турецьким”.

В Німеччині і Північній Європі гречку часто називають “буковим зерном”. Швед Карл Лінней саме тому і дав їй латинську назву “фагопірум” – “букоподібний горішок”. Вона й справді нагадує плоди буку. Як, і за часів загального голоду, мешканці Північної Європи смажили та їли. Можливо тому, що не мали поживнішої альтернативи у вигляді справжньої гречки.

Під кінець 80-х навіть на тлі загального дефіциту відсутність гречки впадала в очі. Я пам’ятаю навіть карикатуру тих часів, яка обігрувала пропагандистські штампи, за допомогою яких населення “відучували” від дефіцитних товарів. Каву називали “чорною смертю”, цукор – “солодкою”, а гречку – “дрібною”. Не дивно, що саме ця крупа стала частиною, “подарункових” чи “соціальних наборів”, роздачу яких посадовці і депутати з того часу регулярно влаштовують для вразливих категорій громадян. Очікуючи від “ощасливлених” пенсіонерів вдячності у вигляді голосів на виборах. Так культура-рятувальниця стала синонімом хабара.

За часів незалежності українська гречка стала жертвою вже не радянського планування, а ринкової конкуренції. Світової. Китайське чи російське зерно, навіть нижчої якості, виявилися дешевшими, тож і площі, відведені під цю культуру, в Україні швидко скорочувалися. А коли ціни швидко поповзли до гори, уряд Миколи Азарова не знайшов нічого кращого, як закупити додаткові партії іноземної крупи. Звісно, “в інтересах трудящих”.

Втім, гречка ще не раз стане в нагоді українцям у скрутну хвилину. Головне – щоб приводів для застосування цього “стратегічного запасу” в нас було поменше.

Віра Малафей