У ліцеї № 2 у Вінниці відкрили пам’ятний знак із іменами 14 загиблих випускників
У Вінниці імена загиблих випускників увічнили вже у 24 школах — ще одну таку стелу відкрили у дворі ліцею № 2. На ній викарбувано 14 прізвищ, а на відкриття прийшли родини воїнів, їхні однокласники, вчителі та учні ліцею.
Для когось із них ці воїни назавжди залишаться дітьми, а для когось — друзями, з якими разом навчалися. А ті, хто вчиться в ліцеї нині, бачитимуть ці імена щодня.
Тепер це подвір’я, де випускники колись збиралися перед уроками й мріяли про майбутнє, стало місцем пам’яті. На стелі — імена Героїв, випускників цього ліцею, яких рідні не дочекались із російсько-української війни.
Солдат Віталій Антонюк загинув під Степовою Долиною на Миколаївщині 14 липня 2022 року. Лейтенант Дмитро Лізавенко — у Сєвєродонецьку на Луганщині, 11 червня 2022 року. Молодший сержант Олександр Любчак поліг поблизу Спірного на Донеччині 10 травня 2023 року. Солдат Олександр Дворський загинув поблизу Синьківки на Харківщині 20 жовтня 2023 року. Молодший лейтенант Сергій Ярмоленко поліг біля Роздолівки на Донеччині 14 червня 2023 року. Майор Павло Загниборода загинув біля Красного на Донеччині 21 січня 2023 року. Капрал поліції Артур Іванішин — у Григорівці на Донеччині, 14 лютого 2024 року.
Солдат Юрій Швець загинув біля Воздвижівки на Запоріжжі 15 березня 2026 року. Старший солдат Юрій Білий поліг поблизу Юнаківки на Сумщині 8 квітня 2025 року. Солдат Петро Худик загинув біля Бойківки на Донеччині 27 липня 2025 року. Сержант Сергій Жук — у Степовому на Харківщині, 27 листопада 2025 року. Старший сержант Сергій Карпенко загинув у Металівці на Харківщині 17 лютого 2026 року. Солдат Костянтин Добрянський поліг поблизу Межової на Дніпропетровщині 14 квітня 2026 року. Солдат Євгеній Жилинський загинув на Покровському напрямку 11 липня 2026 року.
За кожним із цих імен — історія відваги, мужності й любові до рідного краю. А ще — чиєсь життя з його родиною, друзями й мріями, які обірвалися.
«Сучасна молодь має знати ці історії, бачити й цінувати подвиг людей, які віддали за Україну найцінніше – своє життя. Пам’ятний знак на подвір’ї другого ліцею берегтиме імена 14-ох його випускників. Загалом пам’ятні знаки загиблим Захисникам відкрили вже у 24-ох вінницьких школах. Для нас важливо, щоб учні, читаючи їхні імена, дізнавалися від рідних, друзів та вчителів, якими були ці люди», – так розповідає Оксана Яценко, директорка департаменту освіти міської ради Вінниці.
Шкільні пам’ятні знаки дають учням можливість довідатися, котрий із випускників закладу став на захист України, і почути історії від людей, які знали цих воїнів особисто.
Історією одного з випускників поділилася Анастасія Корупчук — його однокласниця. З Костянтином Добрянським вони вчилися разом із першого по дев’ятий клас. Каже, що до нього завжди можна було звернутися — і бути певною: він підтримає.
«Костя завжди був веселий, добрий, усім допомагав. Не було такого, щоб його про щось попросили, а він сказав “ні”. Він умів підтримати й розвеселити, був веселуном нашого класу. Я, напевно, на все життя запам’ятаю його усмішку. Він був настільки життєрадісним, що передавав цю енергію іншим – однокласникам й учителям», – згадує Анастасія.
Про Юрія Швеця розповідає його дружина: чоловік міг вирушити на поміч посеред ночі, якщо комусь вона була потрібна. Любив батьків, брата і сина. З перших днів повномасштабного вторгнення він хотів стати на захист України. Спершу служив стрільцем, а потім опанував фах оператора БПЛА. Приїздив додому — і цікавився, як там побратими. Дружині казав:
«Коли він приїхав у відпустку після поранення, ми багато говорили про майбутнє. Він казав, що ніколи так сильно не хотів жити, ніколи не хотів стільки всього планувати. У нього була така жага до життя, до чогось нового. У нас росте прекрасний синочок. Я старатимуся втілити мрії та плани, які ми будували разом», – розповіла дружина захисника.
За словами директорки ліцею Ірини Михайлової, заклад постійно підтримує тісний зв’язок із родинами полеглих випускників.
«Вони були учнями нашої школи. Для когось – однокласниками й друзями, для когось – братами, синами, чоловіками. Для всіх нас – захисниками України. Сьогодні їхні імена назавжди повертаються до рідної школи. Коли війна торкається шкільної родини, це вже не просто статистика. Це жива рана», – говорить Ірина Михайлова.
Світлана Михайлівна, мама Віталія Антонюка, звернулася до учнів і вчителів із проханням згадувати випускників не тільки в дні офіційних пам’ятних дат. Пригадала вона й напис, що висів над робочим столом сина: «Хто хоче, той і може». Якось, коли його молодша сестра завагалася, Віталій узяв її за руку і сказав: «Коли страшно – зроби крок вперед». Нині ці слова вирізьблено на пам’ятнику Віталія.
«Чотирнадцять прізвищ. Чотирнадцять доль. Чотирнадцять життів, які мали тривати. Чотирнадцять прекрасних людей, які повинні були творити, будувати плани й реалізовувати їх. Для нас вони – цілий світ. Я дуже хочу, щоб їх згадували не тільки в офіційні пам’ятні дні. Коли вам сутужно, підійдіть, подивіться на ці імена, порадьтеся з ними. Нехай ця стела стане місцем сили», – сказала Світлана Михайлівна.
Із нагоди 125-річчя закладу родинам полеглих випускників підготували нагрудний знак — на ньому мати-берегиня відпускає у вирій двох журавлів. Спершу його вручили батькам загиблих захисників, а тепер такий знак дістався ще одній мамі — її син загинув уже після того.
